Про мандри, спорядження, пригоди та мрії розмовляємо із відомим мандрівником, альпіністом, провідником туристичних груп і знавцем своєї справи — Ігорем Карабіним.


— Ігоре, де ти живеш?

— Всі хочуть почути відповідь на це запитання… Важко зараз сказати. До 2014 року міг би конкретніше відповісти, коли жив та працював у США. Тепер база відправлення все ж таки Україна, однак я не перебуваю тут постійно. Також маю свою технічну базу в Румунії, у Трансильванії. Там — гараж із всім моїм спорядженням.

Це десь високо в горах?

— Ні, на висоті 1200 м, але таки у горах.

Розкажи про найважче сходження у твоєму житті. Де, можливо, було важко морально і фізично.

Це сходження на Білуху (найвища гора Алтаю) 2000 року, коли ми потрапили під лавину. Ми летіли, падали, ламалися, але всі вижили.

Ігор Карабін під час одного з сходжень. Фото: facebook.com/ihor.karabin

Ти тоді був провідником групи?

Ні, я був звичайним учасником. Нас було троє із однаковою кваліфікацією. Один з них, відомий у Львові персонаж – Ігор Дикий, інший професор Бостонського університету Діма Козаков, львівський єврей із проукраїнськими поглядами.

А як ви зібрались такою компанією в гори?

Ми познайомилися за рік до мандрівки в Києві у Львівському альпклубі, бо разом їхали на Кавказ. Це був збір різних альпклубів. Так і стали командою.

Чому потрапили під лавину?

— Під час негоди, яка наростала, ми все ж продовжили рух вверх. Мотивація була така: молоді пацани приїхали за багато тисяч кілометрів. Та й подумали: “Ми можемо. Ми сильні. Ми — пластуни”.

А як ви вибрались?

Думаю, що це заслуга ангелів-охоронців. Ми були у зв’язці. Хтось із хлопців все-таки зреагував і зарубався льодорубом. А я тоді найбільше постраждав, бо був останній. Спершу пробував гальмувати, потім мене перекинуло. Я мав газовий балон, він розламався. І коли врешті прийшов до тями, то був наполовину заcипаний снігом. У мене були значні гематоми, забій лицевого м’язу. Це стало ще тим уроком. Тепер намагаюся так не ризикувати. Деколи дуже важко пояснити клієнтам, що безпека — надважлива.

А де ти вчився ходити в гори?

Національна скаутська організація України Пласт  це була база. Потім, завдяки Василеві Бучку, який відомий всім як Василь Волоцюга, я продовжив навчання. Він зробив спробу відновити систему радянських таборів, але радянських у позитивному значенні як системи виховання спортивної едукації, власне, через дитячий альпійський рух. І в 1999 році, завдяки йому, ми з друзями з Пласту потрапили на такі збори. З того все і почалосяА далі була самоосвіта, участь у міжнародних експедиціях. Значною мірою я завдячую ще Одеському альпклубу й Львівським інструкторам — Федіркові і, на жаль, вже покійному Сенчині. Але моїм глобальним інструктором, своєрідним духовним натхненником і гуру був усе ж альпініст Сергій Самойлов, володар світового Золотого льодорубу, етнічний українець з Казахстану. Також дякую тренеру Вадиму Генадієвичу Леонтіву з Одеси та Ігорю Чаплинському з Києва, який також був моїм духовним наставником в альпінізмі.

Ігор Карабін під час сходження на Монблан. Фото: Максим Баландюх

Із чого ти би порадив розпочинати висотні сходження? От людина ходить час від часу в гори, наприклад, у Карпати, але хоче почати здійснювати висотні сходження

Висотні сходження варто починати з поступового набору висоти. Але треба консультуватися з професіоналами, які би склали охочому приблизний графік сходжень. Щоби все відбувалось поетапно, поступово. Тому що вище себе не скочиш.

А ти би міг складати такий графік?

— Так, звичайно.

Для цього потрібно, аби людина якось особливо готувалась, займалась спортом?

Все дуже індивідуально. Не багато видів спорту є корисні для висотних сходжень. Перевірений варіант це біг. Не можу стверджувати, що відвідини, наприклад, львівського стенду допоможуть людині, яка хоче сходити на Монблан чи пік Абу Алі ібн Сіни.

Ігор Карабін з групою під час сходження на Монблан. Фото: Максим Баландюх

Все, що можна і корисно робити це, зокрема, біг і плавання. Та все ж, навіть, якщо ти будеш ходити в один із львівських басейнів, то це не зможе допомогти тобі на всі сто. Є чимало вправ: розтирання холодною водою, наприклад. Це шок для організму. Якщо ти стрибаєш без розігріву в сніг, обливаєшся холодною водою, то переживаєш шок, який твій організм може пережити  на висоті. Коли ти йдеш в одній температурі, а потім виходиш на хребет, а там вітер 80-100 км/год. та інший чіл, ще й непомітні крижинки льоду в повітрі, які при вдиханні колють задню стінку горла... Я особисто бачив, як у людини почалась задишка через те, що вона вдихнула забагато того холодного повітря. Тоді легені та трахеї максимально звужуються, такий захисний рефлекс організму. Потім призводить до стану пневмотораксу. І треба терміново надавати першу медичну допомогу.

 Яке спорядження ти би порадив нашим читачам для зимового сходження у Карпатах?

Щодо конкретних моделей не скажу, адже це все потрібно підбирати під індивідуальні потреби кожного. Але точно треба:

  • черевики
  • бахіли
  • термобілизну
  • мембранні легкі штани
  • легкий фліс
  • мембранну куртку, залежно від сезону
  • мультифункціональна пов’язка на шию 
  • легку шапку (для швидкісних заходів)

Залежно від снігового покриву, потрібно підібрати снігоступи з мінімальними кішками. Це саме те, що треба. На другому місці скітурівські лижі з камосами. І аж на третьому — “кішки, і це на той випадок, якщо два попередні варіанти не діють, а є значне обледеніння і треба якось піднятись на гору.

Ігор Карабін в Альпах. Фото: Андрій Ребрик

Для довготривалих мандрівок варто подбати про такі більш утеплені речі, як пуховик, лижна маска, теплі шапка й рукавиці. І дещо інший тип черевиків. Повторю — це все дуже індивідуально. Як кажуть, війна план покаже. Зараз все можна чітко спланувати, дізнатися точну погоду. І ретельніше приготуватись.

Читала, що ти був комендантом базового табору. Розкажи, що це за робота?

Тричі в житті (2007, 2010, 2012 рік) я був комендантом базового табору на піку Абу Алі ібн Сіни і Музтаг-Ата (гірські вершини в системі Паміру, висотою – 7134 та 7546 метрів відповідно. – ред). Табір сезонний і є досить коротким, всього 3 місяці (2-2,5 місяці). Жив на висоті 4200 м і повністю контролював та коригував його діяльність — виходи груп, сходження і все-все інше.

І як тобі ця робота?

Одна з найцікавіших! Дуже відповідальна, бо ти зобов’язаний бути в доступі 24 години на добу. В будь-який момент з тобою можуть зв’язатись групи. Я мав 10 рацій і кожна повинна бути заряджена, навіть, коли немає світла і закінчується дизель в генераторі.

І треба розуміти, що від тебе, від твоїх дій, від вчасно отриманої інформації залежить безпека всіх людей, які там на горі.

Ти хотів би ще раз так попрацювати?

Я не проти, і навіть дуже за. Однак,  із компаніями, де я працював, ми розійшлись ідеологічними поглядами на життя, на жаль. Це були російсько-киргизькі компанії.

Про що ще мрієш?

Першопроходження. На травень 2014-го року була запланована поїздка в Бутан. У закриту країну… Ми мали здійснити дуже цікавий першопрохід. Але не склалось. На жаль, це залишилось лише в мріях. Так само, як мій Еверест.

А К2?

На К2 буду дуже радий пройти за класикою. Дуже сильно всі мої плани змінили події 2013-го року. (Йдеться про теракт 23-го червня в Пакистані, внаслідок якого загинули 10 альпіністів у базовому таборі. Ігор тоді брав участь у сходженні, – ред)

Але тепер вже є плани та графіки?

Зараз плани та графіки перевищують можливості, але, на щастя, із комерційним аспектом все гаразд. Все вдається втілити. Хотілось би зараз трішки зробити перерви в комерційних сходженнях і зосередитись на індивідуальних. За останній період, післявоєнний, я не перекрив своє головне джерело заробітків за межами України. Тому не дуже хочу проситися і чекати подачок від спонсорів. Звик здобувати все власними силами.

Андрій Ребрик та Ігор Карабін на одному з хребтів у Юліанських Альпах (Словенія)

Знаю, що ти не хочеш говорити про війну, але ти був в добровольчому батальйоні…

Так. Не хочу…

З тобою воювали побратими. А ти говорив з ними про гори, пробував надихнути їх на мандри? Може, хтось потім і пішов?

Так, ходять, регулярно ходять.

З тобою?

Двом мені вдалося допомогти зробити візи. Вони були зі мною був вже в Румунії, Словенії і Польщі. Фінансово мені це не дуже вигідно. Я знаю, вони ще до сьогодні не вернулися на роботу. Тому беру їхні витрати на себе. Ці двоє хлопців, котрих я повністю одягнувспорядив, із Черкаської та Тернопільської областей, із сіл. Розумію, їм дуже не зручно, що вони не можуть заплатити, бачать ціни і дуже дивуються. Для одного це взагалі перші в житті поїздки за кордон.

І як вони відгукуються на ті мандри?

Вони дуже задоволені. Казали, що це найкласніші моменти і незабутні спогади!

 

Розмовляла Оксана Пужаковська, спеціально для Gorgany PRO