Автомандрівка південною Україною

Часто іноземці питаються, що цікавого можна глянути в Україні? Карпати? Львів? Ще щось? Насправді, не так вже й легко одразу порадити щось справді вартісне. Багато українців вважають внутрішній туризм нецікавим. У відпустки чи довші вихідні більшість стараються поїхати за кордон, або у якісь перевірені booking-ом локації. Проте трапляються люди, які пробують руйнувати цей стереотип.

Один з них – відомий блогер і мандрівник Володимир Гринюк, який поділився з читачами GorganyPRO описом своєї недавньої мандрівки центральним Півднем України, в часі якої він побував у каньйоні Південного Бугу поблизу села Мигія, Актовському каньйоні, Олешківських пісках та музеї ракетних військ стратегічного призначення.

Наша перша зупинка Село Мигія. Вузька каньйоноподібна долина річки Південний Буг з порогами і скелями. Разом це все називається регіональний ландшафтний парк “Гранітно-степове побужжя”. Місцеві контори організовують тут рафтинг.

Біля Мигії знаходиться радонове озеро. Колись це був, чи то базальтовий, чи то гранітний кар’єр, який в один момент затопило грунтовими водами. Кажуть на дні озера знаходиться багато техніки, яку не встигли підняти. Хороше місце, щоб стати на ночівлю, чистіше і менш людне ніж Мигія. Далі наш путь лежав у Актовський каньйон.

Каньйон розтягнувся на 5 км вздовж річки Мертвовод. Кажуть з геологічної точки зору – це копія американського Гранд Каньйону. В кількох місцях можна спуститися до води. Тут досить багато туристів.

Як потім виявилось, до найкрасивіших скель ми так і не добралися. Зрештою, тих що побачили теж було достатньо. Того дня ми виїхали з самого ранку, не снідавши, щоб не тратити час на приготування їжі. Планували поїсти в Актовому. І що ви думаєте? Тут не те що кафешки, тут магазину нормального нема. Про готелі взагалі мовчу.

Мене вразила повна відсутність інфраструктури. Не те щоби вразила. Не можу зрозуміти, як таке взагалі можливо. Не було жодного вказівника, жодної карти. Звик, що за кордоном, та зрештою і у нас, в таких місцях понатикано орієнтирів “йдіть туди”, “точка огляду там” ітд. В Актовському каньоні цього не було навіть близько. Доводилось орієнтуватись по GPS.

Якби то була якась забита локація, де проходить півтори людини на рік. Але сюди приїжджають автобуси з сотнями туристів. В Актового здоровенний туристичний потенціал, яким наразі ніхто ще не скористався. Якби це було Закарпаття, тут би вже набудували готелів “У Марічки й Івана”, і кафе “Смерічка”. Моя думка, що місцеві фактично ходять по грошах, але лінуються зігнути спину щоб їх підняти.

Наступними після Актового на черзі були Олешківські піски.

В ХІХ столітті в наслідок випасу овець було знищено трав’яний покрив, що призвело до ерозії грунту та розростання пісків. Так ми отримали те, що тепер називається Олешківські піски. Згодом, щоб піски не розросталися, їх обгородили лісосмугами.

Кажуть. що це другий найбільший піщаний масив Європи. Слово “пустеля” тут не дуже доречне. Більшість пустелі виглядає як на фото зверху. До речі канонічна азіатська/аравійська пустеля теж не така вже й пуста. Там теж багато рослинності.

Щоб добратися до більш-менш “пустельного” ландшафту треба проїхати кілька кілометрів вглиб. Орієнтуваня тут не з простих. На карту нанесено кілька доріг, але вони петляють, зникають, переходять в інші ітд. Про які-небудь вказівники нема навіть мови. В мережі інформації теж не багато. Теоретично є стандартний туристичний маршрут, але нам знайти його не вдалося. Довелося їхати навмання.

Піски – колишній військовий полігон для бомбометання. Це все ми знайшли буквально в радіусі 10-20 метрів від наметів. Власне військові і тепер нікуди не ділись. Ми кілька раз впиралися в їхні КПП, коли намагались заїхати в піски.

За багато років тут утворилась своя особлива екосистема. На піску дуже добре помітно, на скільки все навколо тебе живе. Безліч слідів тварин, лисиці, ящірки, жуки ітд.

Приходить відчуття, що ти тут зовсім не господар, тебе всього навсього пустили до себе в гості. Це трохи інший рівень, ніж просто виїхати “на шашлики”.

Олешківські піски – місце особливе. Як мінімум новий досвід і враження від місця куди пересічний турист потрапляє не часто. Думаю варто було проїхати всі 2000+ км лише заради пісків.

Наступним місце на шляху був, мабуть єдиний в свому роді (в Україні так точно) музей ракетних військ стратегічного призначення (стара абревіатура РВСН). На фото нижче міжконтинентальна балістична ракета (МБР) 15А18М РС-20В “Воєвода”, код НАТО SS-20 Satan. Довжина 36м. Дальність польоту 15000км. Несе 50 боєголовок, 10 бойових, 40 – фальшиві мішені. Може перетворити на ядерну пустелю 200 000 км² території.

Нижче – тягач для транспортування твердопаливної МБР. Твердопаливні ракети вимагали особливих температурних умов зберігання, тому перевозили їх в спеціальних рефрижераторах. Один тягач не міг справитись з контейнером, тому для перевезення ззаду чіпляли ще один штовхаючий тягач. Довжина тягача 9м, а висота шини 1,6м. Спробуйте оцінити розмір рефрижератора.

А це – приймач системи “Периметр”. Система “Периметр” (в НАТО відома як “Мертва рука”) – комплекс гарантованого автоматичного ядерного удару у відповідь.

По простому, у випадку якщо по нас попали ядерним зарядом, і всі загинули, система автоматично запускає ВСІ існуючі ракети по території “потенційного противника”. Створена для того, щоб стримати “потенційного противника” від спокуси завдати ядерний удар на випередження. Не виключено, що в Росії працює дотепер. Півсфери на середньому і задньому плані – датчики ядерного вибуху.

Музей справив на багато більше враження ніж посто купа старих залізяк. Спробуйте оцінити хоча б приблизну вартість МБР. Скільки заводів було задіяно для її виготовлення. Скільки кваліфікованих спеціалістів, і складного обладнання потрібно було, щоб підтримувати ракету в постійній бойовій готовності. А тепер множимо це все на кількість МБР в Союзі (2000 з гаком). Не мало набігає, правда? Не забуваємо про не дешеві наукові дослідження, адже це передова галузь науки та промисловості для свого часу. Уявіть собі скільки ресурсів було витрачено, скільки світлих голів які могли б рухати планету вперед (а інженери ракетники безперечно були такими) працювало над тим, щоб просто тотально всіх знищити. Як далеко міг би піти прогрес, якби всі ці ресурси направили в корисне русло?…

Мораль сєй басні такова: кататись по Україні – дешево, сердито і весело. У нас теж є багато чого цікавого. Давайте досліджувати наші чудеса самостійно, а не дізнаватися про них з відгуків іноземців 🙂

Володимир Гринюк