Головними причинами були: можливість поєднати хайкінг в горах із відпочинком на пляжах; зручне авіасполучення (з вильотом із Львова); велика протяжність, а, отже й різноманітність; можливість проходження маршруту протягом усього року.
Туреччина: Лікійська стежка (Лікійка)
Лікійська стежка (Таня Троянь)
Нитка маршруту: Західна частина: Фетхіє (тур. Fethiye) — Олюденіз — Фералья (Долина Метеликів)— Кабак — Богазічі (Bogazici) — Ульбент — Каш — Богачік (Bogazcik) — руїни Апполонії — Демре.
Формат: трекінг в комбінації із відпочинком на пляжах, автостоп.
Східна частина: Чіралі — вогні Химери— Бейчік (Beycik) — гора Тахталі-Даг — Бейчік (Beycik) — Текірова — Кемер — каньйон Гойнюк — Анталья.
Добирання та початок маршруту
Лікійська стежка — один з найпопулярніших пішохідних маршрутів світу ,це знає кожен, хто хоча б трохи цікавиться мандрівництвом. То ж інформації при підготовці не бракувало. З самого початку ми були налаштовані проходити не весь маршрут, а лише якусь частину, оскільки прагнули в більшій мірі не спортивних звершень, а, власне, відпочинку. Окрім Лікійки запланували відвідати також й інший регіон Туреччини – Каппадокію.
В результаті планування вирішили спершу пройти західну, низькогірну, частину маршруту, щоб мати змогу ставати на ночівлі на березі моря. А східну частину, більш гористу, залишити на кінець.
Прилетіли ми зі Львова в Анталію, з пересадкою в Стамбулі. Далі — в місто Фетхіє автобусом. Звідти й почалась пішохідна частина маршруту. Автобуси на Фетхіє відправляються з автовокзалу (тур. Otogar). Вартують 60-80 лір (1 ліра — бл. 5.3 грн), в дорозі приблизно 3.5-5 годин, в залежності від автобуса.
Оскільки у Фетхіє прибули уже післяобіду, то першого дня пройшли лише близько шести кілометрів – до села Олюденіз. Отаборились на його околиці. Більшість мандрівників розпочинає маршрут саме з цього селища, доїжджаючи сюди автотранспортом. З протилежної сторони села є навіть урочиста арка, що сповіщає про початок Likya Yolu (турецька назва маршруту). Олюденіз відомий також своєю красивою бухтою. Вид на неї відкрився нам другого дня, майже одразу ж за “вхідною” аркою.
Наступний пункт, що вразив нас своєю красою – Долина Метеликів (Butterfly Valley), біля села Фаралья. Ми хотіли заночувати на дні бухти, проте прийшли ми туди досить пізно, а спуск в долину є дуже крутим, то ж ми розташувались на ночівлю на верху, але з чудовим видом на море й саму бухту.
Наступного дня ми пройшли кілька кілометрів до села Кабак. Колір води, її чистота й безлюдність пляжу в листопаді, затримали нас тут на цілих півтори дні. Неподалік від нашого кемпу був невеликий магазинчик та технічна вода у крані одного з порожніх, не в сезон, ресторанчиків. То ж жилося нам там дуже добре.
З Кабака ми вирушили у село Богазічі. Тут Лікійка розходиться на 2 шляхи: верхній, через гори, і нижній — вздовж узбережжя. Ми вибрали саме другий варіант, бо місцеві у Кабаку радили зайти на “парадайс біч”, що знаходився на пів-шляху до нашої цілі. По дорозі, окрім власне “райського пляжу” зустрілося кілька інших затишних бухт із бірюзовим кольором води.
Також цього дня ми вперше побачили розвалини одного із поселень часів древньої держави Лікії — Калабантію.
А ще отримали хороший урок. Зранку ми не взяли достатньо води, поклавшись на карту, яка показувала по дорозі щонайменше три джерела. В підсумку, мали спраглий день, бо всі ті джерела були як не сухими, то повністю забрудненими.
Джерела питної води
Тут вони мають геть зовсім інший вигляд, аніж в Карпатах, чи на Кавказі. Через сухість клімату, економити доводиться фактично кожну краплю води, тому в місцях виходу підземних вод збудовані колодязі. Більшість з них виглядає дуже старими. Воду потрібно черпати відром. Де ж його не було, ми використовували свій казанок й тонку мотузку.
Наступного дня був автостоп в село Ульбент, до траси, а звідти — маршрутка в містечко Каш. Сполучення тут дуже хороше, а вартість проїзду приблизно така ж як і в Україні, а часом й дешевше. До прикладу, в Ульбент нас довіз старенький турок на такому ж старому «Рено». Вже на місці виявилось, що йому було не зовсім по дорозі, а він просто вирішив завезти нас.
В містечку Каш ми зупинились у пансіонаті. Дуже хотілось в теплий душ, мягкого ліжка та й інтернету, бо до цього не писали родичам майже тиждень. В Каші безліч готельчиків, хостелів й пансіонатів. І ціни в листопаді дуже доступні. За двомісний номер ми заплатили, здається, трохи більше 300 грн. Також тут можна придбати газ. Орієнтир — Muhtar-market, біля якого і є магазинчик із газом.
Після Кашу відвідали вулканічні пляжі: Чобан, Уфакдере й Узюм. Тут краєвиди відчутно відрізняються від тих, що були біля Фетхіє. Поверхня є більш жорсткою, місцями потріно було іти по доволі гострому камінню. Одначе, воно того вартувало. Пляж Узюм знаходиться поза населеними пунктами, однак там є питна вода й рівні ділянки під намети. Тому це дуже хороше місце для кемпінгу.
У наступному населеному пункті – селі Богачік, ми смачно пообідали в гестхаузі Алі. Самого Алі ми не побачили, зате бабуся-господиня була дуже привітною й смачно та ситно нагодувала нас за прийнятну плату. На горі, поруч із селом можна подивитись на руїни ще одного античного поселення – Апполонії.
Далі події розвивались дуже стрімко. Ми вирішили змінити оточення, й поїхати у Каппадокію на певний час, а після того повернутись на Лікійку чи, взагалі, податись ще кудись. Якщо коротко описати цю авантюру, то о 16 годині ми застопили пікап (за рекордні 30 секунд) в глухому селі Kiliçli, який довіз нас до шосе. Звідти — інший стоп в місто Демре, на Батьківщину Святого Миколая. Сталось так, що із Демре відправлявся якраз автобус в Анталью, то ж ми поїхали туди. А в Антальї, ви не повірите, одразу ж був автобус в Гьореме – серце Каппадокії.
Отож, о 7 ранку (сонце ще не зійшло), ми виходимо з автобуса. В сандалях. А там… сніг та -3. Приїхали, називається. Ми пробули в Каппадокії 2 дні й повернулись знову на південь, транзитом через Анталью в село Чіралі.
Чіралі нам запам’яталось величезною кількістю цитрусових. Стільки апельсинів, мандаринів й лимонів ми до того ніде не бачили. Загалом, у жовтні-листопаді якраз сезон дозрівання цитрусових, а ще гранатів. Їх ми наїлись, здається, на роки вперед. Ростуть майже на кожному подвір’ї, як у нас яблуні.
З Чіралі ми почали рух в напрямку найвищої вершини маршруту — Тахталі-Даг, чи як його ще називають, Турецького Олімпу (2366 м).
На кемпінг ми зупинились посеред лісу, на пів шляху до села Улупінар, поруч із невеликим струмком. Ввечері, коли ми сиділи біля вогнища й готували їжу, до нас із лісу вийшов місцевий дідусь-пастух. Виглядав дуже колоритно: сивий, тюрбан на голові, цапина борідка, палиця… все як у казках. Він не розумів нас, а ми його. Проте, мовою жестів і за допомогою перекладача вдалось таки трохи поспілкуватись.
По дорозі до Тахталі нас підібрав машиною чоловік на ім’я Рамон. Він виявився власником гірського притулку. Він запропонував безкоштовно переночувати в нього. Ми остерігалися підводних каменів, однак їх не було, Рамон виявився ввічливим інтровертом, що любить природу, гори та часом робить людям добро.
На Тахталі-Дагу не сподобалась присутність на вершині будівлі з магазином й рестораном, куди людей доставляють фунікулером, і тому тут доволі людно. Він протягнений із курортного міста Кемер на протилежному від нашого кемпу схилі гори.
Із Бейчика ми почали спуск до шосе, щоб звідти добратись до каньйона Гойнюк. Не встигли ми розімнути ноги, як нас застопила (саме нас, а не ми) вантажівка із піском, якою ми доїхали до містечка Текірова. Водії завели нас на свою базу (вони були із будівельної компанії) та напоїли чаєм. Виявилось, що вони трохи знають російську. На запитання звідки, відповіли: “рюскіє дєвушкі”. Все ясно.
Загалом, ми помітили, що чим менше село і більш віддалене від моря, курортів, тим привітніші там люди.
Це й не дивно, адже якими б турки не були привітними, після кількох тисячного туриста, кожен стає байдужішим.
Наступного дня — переїзд в Анталію, прогулянка містом, закупи в Декатлоні й ночівля у готелі. Зранку — літак в Стамбул, а звідти, у вже зимовий, захмарений Львів. Привіт, Україно!
Спорядження
Намет Sierra Designs Sweet Suite 2
Килимок Exped SynMat HL Duo LW+гермомішок-насос
Рюкзак Osprey Talon 33
Спальник Turbat Kuk 350
Пальник – Pinguin Hiker
Набір посуду Fire Maple 207
Горнятко Wildo
Трекінгові палиці Fjord Nansen Gravel
Рушник Sea to Summit Pocket Towel L
Ліхтарик Petzl Tikkina
Мембранна куртка Turbat Vulkan 3L
Пухова куртка Turbat Kostrych Kap
Фліс Turbat Kosmach 3
Термофутболка Turbat Vaskul
З футболки (2 бавовняні, 1 синтетична)
1 сорочка
Кепка Salewa Puez Camou Flat
Штани Turbat Tavpysh 2в1
Кросівки Altra Lone Peak 3.0
Сандалі Source Classic
3 пари шкарпеток (Lasting WLS, Dynafit Vertical Mesh Footie, бавовняні Dodo Socks)
Рукавиці тонкі флісові
Шорти для купання
Окуляри Julbo Sherpa
Поясна сумка Deuter Belt I
Ніж Opinel 8
Турбозапальничка Airwood
Дрібні аксесуари
Висновки про спорядження
Поїздку було сплановано так, щоб усе потрібне помістити у ручну поклажу. Також, ми взяли один багаж на чотирьох, куди помістили ті предмети, що не дозволено брати в салон (ножі, трекінгові палиці) та їжу. Загалом, мій Talon 33, спакований на 17 днів, разом із їжею заважив менше 10 кг.
Глобально, можна сказати, що із одягом й спорядженням повністю вгадали. Можливо, не завадили б ще одні легкі трекінгові штани, бо часом не було можливості перепрати речі (хоча за ніч вони як правило висихали).
Обов’язково потрібен головний убір. Замість кепки (як було в мене) я б рекомендував капелюх чи панаму.
Майже весь маршрут я пройшов у сандалях. Мені сподобалось, хоча часом й відчувалось гостре каміння, й бракнуло підтримки стопи, як це є в черевиках. На Тахталі я ходив у кросівках, які призначені для трейлового бігу. Це ще одне відкриття для мене. Чи рекомендую іншим? Це залежить виключно від вас, ваших пріоритетів та очікувань. Гадаю, можна однаково успішно пройти маршрут як в сандалях, так й трекінгових черевиках.
Також, хотілось б відмітити роль надувного килимка. Без нього ми б не висипались так добре. Він фактично повністю замінює сон у звичному ліжку. Обовязково, рекомендую брати трекінгові палиці, бо на камянистих схилах і вулканічних пляжах вони дуже виручили нас.
Замість футпринта для свого намету я, за порадами Антона з “ПроПоходи” використовував плівку polycro. Це дуже тонка й легка, але в той ж час міцна плівка. Її використовують, наприклад, для утеплення вікон. У нас її я не знайшов, тому замовляв з Штатів. Коштувала приблизно 10 доларів. Вага — всього 50 г. За всю мандрівку з’явився лише один прокол.
Висновки про харчування
Харчування зазвичай складає суттєву частину бюджету подорожі. При плануванні, ми вибрали формулу: частина сушеної їжі (в нас був James Cook), частину продуктів закупляємо в супермаркетах і готуємо, а також харчуємось у закладах з локальною кухнею.
Таким підходом ми були задоволені, тому що було різноманіття. Нам їжа не набридала, оскільки ми чергували наші продукти із місцевою кухнею. Окрім того, на десерт часто мали свіжі фрукти, зірвані, чи підняті із/під дерев. Дуже сподобались турецькі солодощі і різна випічка, рекомендуємо.
В турецьких ресторанчиках подають величезні порції, і вся їжа, що ми куштували, дуже сподобалась. Часто до основних страв безкоштовно додають салат, хліб, чай.
Корисні лайфхаки
В Антальї газові балони можна придбати в магазині Tibet Outdoor. Якщо він зачинений – не страшно. Газ, як правило, є в таксистів, що стоять поруч із магазином. Таким чином, ви зможете придбати його практично в будь який час доби.
Також газові балони, чи інше спорядження можна придбати в Decathlon. Він знаходиться відносно близько до аеропорту.
Автобуси до Фетхіє курсують регулярно, починаючи, приблизно, з 7 ранку. Дешевші мікроавтобуси їдуть довше, проте коштують менше. Великі, комфортабельні автобуси від туристичних компаній, навпаки: вартують дорожче, проте довезуть вас на 1-1.5 години швидше. Плюс сам проїзд буде зручнішим: телевізор, комфортні крісла, безкоштовні напої та снеки.
Гривні в ліри варто обміняти заздалегідь, хоча б частину суми. Нас «киданули» в аеропорту із курсом майже на 1200 грн (як ми виявили згодом вже), бо ми банально не знали курсу.
Води на маршруті значно менше, ніж, скажімо, в Карпатах. Тому, важливо брати зранку її з собою, в розрахунку, приблизно, 1.5 літри на людину. Ввечері, відповідно, старайтесь зупинятись біля джерела.
Вивчіть кілька базових слів турецькою. Не всі місцеві знають англійську. Особливо це стосується гірських сіл. Тому, знання слів «мерхаба» (привіт), «тешекюлєр» (дякую), «гюлє-гюлє» (па-па), «екмек» (хліб), «су» (вода) стане в пригоді. Як мінімум, це цікаво й весело.
Набридло іти – стопіть машину. Хічхайкінг в Туреччині просто шикарний. Довезуть, розкажуть, нагодують ще й подякують.
Якщо ночуєте біля моря – вечір найкращий час для прання. За ніч речі добре висихають. Мені таким чином вдалось 2 тижні проходити в одній парі штанів.
Їдьте восени, чи навесні. Лікійська стежка ідеальна на кінець жовтня – початок листопада, чи березень-квітень. По-перше, курортний сезон закінчено (не почато) й немає натовпів туристів. По-друге, ціни на житло є суттєво нижчими, тому можна час від часу пожити під дахом. По-третє, це сезон дозрівання гранатів, апельсинів та інших фруктів, яких тут багато (восени).
Бюджет
Переліт Львів – Анталья –Львів – 105 доларів/людина + багаж бл. 9 доларів (брали один, ділили на чотирьох)
Сущена їжа – близько 20 доларів
Витрати під час мандрівки – бл. 225 доларів / людину
Загальний бюджет – 350 дол/людина на 17 днів.
