Власним досвідом поїздки у засніжені Карпати з маленькою донькою ділиться активна молода мама, авторка блогу Мамунця Маріанна Рудик.

Мандрівка з малечею: засніжений Пікуй

Одного дня пізно ввечері ми з маленькою доцею остаточно вирішили, скласти компанію татові та доєднатися до мандрівки на найвищу вершину Львівщини – гору Пікуй, яку, як і всі Карпати добряче замело снігом. Попри казкову атмосферу засніжених гір я таки не планувала підніматися з малечею на саму вершину, тому можливість залишити доньку з бабцею у підніжжі, на час нашого з чоловіком сходження, була хорошим організаційним варіантом. Та навіть попри це, така одноденна мандрівка потребувала певної підготовки.

А що ж нам такого треба? Головне – їсти і вдягнутися. Решта розваг придумаються на ходу. Це я знала точно, оскільки тільки місяць тому повернулися з далекої мандрівки до океану. І якщо раніше мені було трішки страшно, чим то має займатися маленька дівчинка в замкнутому рухомому приміщенні 3-4 години (це я про автобус), то тепер я знала точно, що “розберемось у процесі” і “не такий страшний чорт, як його малюють”.

Їжа в дорогу

Найперше я побігла в магазин купити дитині щось на дорогу. У супермаркеті кинула в кошик кілька фруктових пюре з ковпачком, адже їх добре їсти в дорозі (не треба ложки, наприклад, і дитина може сама тримати руками), трохи фруктів, печива-соломки і воду. Вдома дістала з полиці харчовий термос, який не використовувався від часу мого перебування в декреті, і зранку заладувала туди чогось гаряченького, щоб дитина не їла сухом’ятку цілий день.

Також у нас із донькою був козир – грудне вигодовування, тому з таким набором мандрівка видавалась абсолютно не страшною. А ще я тішила себе надіями, що в автобусі багато людей і частина з них – добре знайома Юсті. Будуть бавити, а я відпочину. Єдине, що трошки лякало, щоб моє самопочуття не підвело, адже незадовго до того дізналися, що чекаємо другу дитину.

Дорога до початкової точки

Зранку довелось доньку розбудити, бо виїзд був вдосвіта. Зазвичай у таких випадках я брала її під слінговставку в ерго-рюкзак (тобто в тому, в чому спить, заздалегідь одягнувши на вихід), але з вищезгаданих причин носити доцю на собі припинила. Тому довелось одягати верхній одяг дитині. Поки одягали на неї всю екіпіровку, вона, звісно, прокинулась. Але це зіграло нам на руку, адже в автобусі Юстя заснула ще на годинку і не треба було думати, чим розважити непосиду.

До автобуса ми їхали півгодини машиною, далі – до с. Біласовиця з однією зупинкою сумарно 3,5 години (відстань від Львова – 160 км). Халява, я вважаю. Під час сорокахвилинної зупинки встигли підкріпитися, завести малечу в туалет і розім’яти ніжки.

В автобусі ми сиділи “на гальорці”, тобто на задньому ряді сидінь (автобус 55-місний), а доцю сплавили бабусі на перед. Але не довго таке щастя тривало. Мацьопа кликала маму і мені довелось переміститися ближче до водія. Не хотіла брати її до себе в кінець автобуса, адже припускала, що їй може стати зле.

Далі “цьом, па-па” і “ми з татком прийдемо трішки пізніше, коли ти погуляєш з бабусею, можливо поспиш”. Донька дуже добре відреагувала, хоч і бабусю бачить далеко не щодня, але відносини в них класні. А ще мені подобається, що моя мама не задає зайвих питань. Точніше, вона взагалі не задає питань. Ні про їжу для дитини, ні про що. Вона просто бере її і каже “йдіть”. На мою думку – це майстерність!

Сходження

Нас не було 5 годин. Це досить мало, як для дівчини, якій майже два роки. У такому віці вже багато хто їздить без дітей у відпустку на тиждень-два. Але не в нашому випадку. Я не переживала, що бабуся не дасть собі ради з внуцею. Я взагалі не переживала за те, як вони будуть без нас. Мене більше турбувала дорога назад, адже донька провела цілий день у незнайомому середовищі, без особливих умов (глухе село, стара чужа хата, відсутність цивілізації). Це, як не як, втомлює.

Погода на відміну від Львова, де було сіро і мокро, була по-справжньому зимовою.  Зранку розпочався досить сильний снігопад, що супроводжував нас упродовж цілого дня. Засніжені смереки і ялиці на карпатських схилах виглядали просто казково!

Йти було тепло і легко, сніг не провалювався. Лиш на вершині сильний штормовий вітер зі сніжком не давав нормально стояти, тому швиденько зробили таке-сяке фото і з’їхали на п’ятій точці вниз.

Додолу я бігла, як Маріо в приставці, бо знала, що там моя маленька дівчинка чекає і, можливо, сумує за батьками. Але наша Юстинка, побачивши на горизонті маму і тата, лиш легенько вигукнула щось назустріч і взялася досліджувати замочки на бабусиній куртці. Так, ніби зовсім нас не потребувала.

З іграшок я взяла лише неробочу мобілку з кнопками, решту розваг Юстинка знайшла собі сама в новому середовищі. З одягу – водонепроникні штани на підтяжках, термочеревики, пуховик і теплі шапка-снуд-рукавиці. З собою ми взяли ще один комплект одягу на зміну, але він так і не знадобився. На плечах у маленької туристки був крутяцький фірмовий рюкзак, щоб не відставати від моднячих учасників команди.

Дорога додому

Дорогою назад ми взяли доньку до себе в кінець автобуса. За нашими прогнозами їхати треба було трішки більше трьох годин. Але негода внесла свої корективи. Через сильний снігопад і бездіяльність дорожніх служб наша зворотня мандрівка затягнулась на 8 годин. На диво, дворічна Юстина перенесла такий колапс дуже легко.

Ми не панікували, бо розуміли, що це нічого не змінить. Траса Київ-Чоп просто стояла. І вантажівки, і легкові машини, і автобуси. Усі. Варіантів вибратися звідти альтернативними шляхами не було, тому довелось зберігати спокій і підтримувати гарний настрій доньки. Ми співали, розповідали вірші, їли, спали. І сподівалися, що от-от покладемо голову на рідну подушку… Дуже виручив вищезгаданий ергорюкзак, адже коли ми поверталися додому, вже була пізня ніч і Юстина мирно посопувала в мене біля грудей. Разом зі слінгом я спокійно могла транспортувати її з автобуса в машину і при цьому не розбудити.

Висновок один. Завжди бувають непередбачувані обставини і неможливо підготуватися до всього. Тому, як на мене, основне правило в мандрівці з дитиною – не розчаровуватися, якщо щось пішло не за планом. Ви ніколи не вгадаєте, як буде! Але завше треба вміти виходити із ситуації безболісно, особливо коли з вами їде маленький супутник. І, виявляється, погоджуватися на несподівані авантюри досить навіть класно!

 

Leave a reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *